Йосиф Сліпий народився 17 лютого 1892 року в селі Заздрість на Тернопіллі восьмою (останньою) дитиною в родині Івана Коберницького-Сліпого й Анастасії Дичковської. Дід майбутнього кардинала мав у селі прізвисько "Сліпий" через те, що один з його предків бився на боці Івана Мазепи проти російського царя під Полтавою, за що його московити осліпили. Звідти й пішло родинне прізвище Сліпий.

Закінчив початкову школу в рідному селі, а згодом з відзнакою українську гімназію в Тернополі. Саме в гімназії його помітив митрополит Андрей Шептицький й фактично взяв під опіку. Вибір Львівської духовної семінарії для подальшого навчання стає для нього легким рішенням і вже в 1917 році митрополит Андрей висвятив Йосифа на священника. Далі - навчання в Інсбруку, де Йосиф отримав ступінь доктора теології, навчання в Римі, де він отримує ступінь "Магістер Аґреґатус", і повернення до Львова вже в якості професора рідної йому духовної семінарії. За 4 роки очолює семінарію як ректор. Ще за 3 роки розбудовує її за дорученням митрополита Андрея до статусу Богословської академії. Понад 20 років пліч-о-пліч з митрополитом Шептицьким він невтомно працює над розбудовою Української Греко-Католицької Церкви. І в 1939 році митрополит Андрей висвячує отця Йосифа на єпископа з правом наступництва. "Цей не відступить, - говорив митрополит про Сліпого. - Загине, а не відступить".

1 листопада 1944 року, після смерті Митрополита Андрея, Йосиф Сліпий переймає провід Української Греко-Католицької Церкви.

Однак вже в березні 1945 року УГКЦ була визнана радянською владою "агентом Ватикану" і 11 квітня Йосиф Сліпий був вперше заарештований більшовиками. Йому на той час було 52 роки. "По кількох днях, коли я вже був вимучений допитами до краю, мене привели до кількох полковників і зачали тероризувати, давали до підпису, щоби я відрікся папи, а за те дадуть мені Київську митрополію. Але я рішучо відмовився", –згадував у споминах кардинал Йосиф Сліпий. Тоді ж він був засуджений на каторгу та примусові роботи в Сибіру. Через рік Українська Греко-Католицька Церква була проголошена радянським урядом поза законом, всі парафії були передані російській православній церкві. Головною причиною цього стала величезна роль УГКЦ у боротьбі УПА проти НКВС, яка тривала на Заході України.

По завершенні першого ув'язнення, Йосиф Сліпий отримає без жодних пояснень другий і третій термін каторжних робіт. Кожен - за продовження пастирської праці. Загалом митрополит Сліпий відбув разом 18 років на засланнях в таборах Сибіру, Мордовії, Красноярського краю. Під час ув'язнення неодноразово перебував на межі між життям та смертю, кілька разів йому ламали руки, ноги, мав букет хвороб, обморожені кінцівки. Сам митрополит Сліпий називав ці роки втраченими, бо найкращий період життя з точки зору продуктивної праці минув у товаристві кримінальників, вульгарних слідчих, наглядачів.

І тільки в 1963 році, на тлі розв’язання Карибської кризи, під тиском світової громадськості та завдяки втручанням Папи Івана XXIII, президента США Кенеді та королеви Англії, його було звільнено для участі у Другому Ватиканському Соборі в Римі без права повернення в Україну. Перше, що він запитав, зустрівшись з представником папи отцем Йоганнесом Віллебрандсом: "Чи все це означає, що й моя Церква буде вільною? Бо я не хочу бути пастирем, що кидає своє стадо". Митрополиту Йосифу Сліпому йшов 71-й рік...

Його відпустили в Рим помирати, а він прожив ще 20 років і весь цей час патріарх Йосиф використав на активізацію життя української греко-католицької церкви на Заході - заснував Український католицький університет в Римі, побудував собор Святої Софії на Віа Бочча, заснував монастир отців-студитів, опікувався встановленням пам’ятника Тарасові Шевченку, видав багато наукових праць (декотрі мають двадцять томів), невтомно їздив світом (побував з пастирським візитом у 30 країнах!), отримав посвяту в кардинали. 20 років невтомно об’єднував церкву і українців.

Помер в Римі 7 вересня 1984 року, на 93-му році життя. В день поховання було зачитано його "Заповіт", де він просив перенести своє тіло з Риму і покласти його в крипті собору Святого Юра у Львові біля митрополита Андрея Шептицького. І цю волю було виконано у 1992 році, після здобуття Україною Незалежності. Але поховати заповідав себе в Києві в соборі Святої Софії за умови, "якщо Господь зволить, що з волі українського народу дійде до того, що він з’єднається в одній церкві, що він буде жити одним духом, то тоді волію я спочити у крипті в підземеллі собору Святої Софії Київської"...